Родіон Колишко про пенсійну реформу в Україні

28 квіт. 2017

Директор Інституту професійних кваліфікацій Родіон Колишко — про пенсійну реформу в Україні.

Як завжди, питання у пунктуації. Прочитав рецепт успішної пенсійної реформи середньостатистичної країни в редакції вельмишановного пана Рон ван Родена, голови місії МВФ в Україні (http://www.epravda.com.ua/publications/2017/04/18/623950/) та виборку з цього «рецепту» на шпальтах Економічної правди ( http://www.epravda.com.ua/news/2017/04/18/623957/). Тож, хочу звернути увагу на одну відмінність у цих матеріалах.

Пан Р. ван Роден серед інших важливих, на його думку, заходів щодо впровадження успішної пенсійної реформи в Україні згадав «створення стимулів для продовження трудової діяльності та пізнішого виходу на пенсію». Наші цей аспект залишили поза увагою.

А даремно.

Дійсно, а що може людину стимулювати продовжувати трудову діяльність по досягненні пенсійного чи передпенсійного віку в Україні? За сьогоднішніх умов розвитку ринку праці та стану соціально-трудових відносин, при практично повній відсутності підтримки з боку держави чи громади — нічого. І це є проблемою, від вирішення якої, в тому числі, залежить реальна успішність пенсійної реформи в Україні, яка має виражатися в індексі задоволення населенням заходами Уряду в цій царині.

А відповідь на поставлене запитання відносно проста. Необхідно створити мережу підтримки прагнень людини вдосконалити свою кваліфікацію, знання і навички в будь-який час її життя, яке вона присвятила праці чи іншій суспільно корисній роботі.

У країнах ЄС ця система називається «навчання впродовж життя» (Life-long Learning). До речі, є декілька міжнародних документів, що містять в тій чи іншій формі зобов’язання України впровадити і підтримувати цю ідею.

Зміст ідеї простий. Розуміючи виклики, що стоять перед сучасною людиною на ринку праці (35−40 років перебування на ринку праці, зміна в середньому 5−7 разів видів професійної діяльності, швидка зміна технологій, застарілість знань та невідповідність навичок вимогам роботодавців тощо), наші європейські колеги залучають до нівелювання проблем потужності навчальних закладів (а в Німеччині взагалі створили і підтримують цілу мережу університетів для навчання дорослих), де літні люди у зручний для них час і у комфортному темпі опановують знання і навички, що дозволяють їм впевненіше почуватися на ринку праці та у спілкуванні з молодшими колегами. Як кажуть у Фінляндії, «вікна наших навчальних закладів гаснуть пізно вночі». А вікна наших навіть у надвечір'я не світяться…

Створення і розвиток такої системи могли б допомогти вижити і частині навчальних закладів, що за сучасних умов неминуче підпадуть під «оптимізацію по-українські» (себто закриття). І це стосується як професійно-технічних закладів, так і закладів мережі загальної середньої освіти.

Звичайно, фінансування започаткування такої мережі матиме неоднозначну реакцію. Подібне рішення спочатку може зумовити обурення Міністерства фінансів, і не відразу наше, не пристосоване до самовдосконалення, суспільство зрозуміє користь від її запровадження. Але розміщуючи на одних вагах видатки Пенсійного фонду, що не мають тенденції до скорочення, його дефіцит, і борги бізнесу, пов’язані зі сплатою пільгових пенсій, а на інших — можливість людей бути затребуваними і довше гідно почуватися на ринку праці, сплачуючи податки, рішення видається зрозумілим і необхідним.

Залишилося його прийняти.