18 серп. 2017
Читаючи нещодавно розміщений матеріал Ж. Балабанюк «Українці на експорт:
для кого Україна готує трудові ресурси» (https://lb.ua/blog/zhanna_balabaniuk/374156_ukraintsi_eksport_gotuie.html) та аналізуючи
деякі додаткові дані можна зробити декілька висновків:
Українська влада не
вважає людину праці ресурсом і не знає як розвивати трудовий потенціал (два
документи за всю історію України. що торкаються питання розвитку трудового
потенціалу датуються 1999р. (Указ Президента України «Про Основні напрями
розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2010 року та Розпорядження
КМУ «Про схвалення Концепції Загальнодержавної цільової соціальної програми
збереження і розвитку трудового потенціалу України на період до 2017 року»).
Україна в середньостроковій перспективі фізично не матиме
кого розвивати (за пронозами Інституту демографії НАН України населення
у віці 20 – 64р.р. 2030 становитиме трохи більше 20 млн. осіб, що
може вже вважатися загрозою національній безпеці країни).
В Україні практично не
існує механізмів розвитку трудового потенціалу. Система освіти, додатково
до відносно низької якості, не ставить
перед собою завдання формування свідомого, патріотичного та мотивованого до
праці громадянина. Як наслідок – молодь, користуючись всіма дозволеними
можливостями, масово орієнтується на захід, переважно заповнюючи там позиції,
що не мають жодного відношення до фаху
випускника. Система підтвердження результатів неформального навчання за
робітничими професіями, прийнята у 2013р., ще до сьогодні «працює у тестовому
режимі», надаючи послуги з підтвердження професійних кваліфікацій лише по одній
професії в двох містах України.
Як звично, виникає питання «що робити»?
По-перше, необхідно чітко визначити трудовий потенціал як
національний ресурс, який необхідно формувати і розвивати.
По-друге, важливим
вважається чітке розуміння які трудові
ресурси Україна має і як їх можна
розвивати. Необхідно приділити велику увагу дещо непопулярній сьогодні
категорії громадян України вікової категорії «45+». Їх можна і треба вчити і
мотивувати виходити на ринок праці. Звичайно, методи і форми навчання мають
відрізнятися від звичних занять у навчальних закладах, але це вже інша історія.
По-третє, необхідно чітко визначити орган, що має формувати
політику у сфері повної і продуктивної зайнятості і її реалізовувати. По логіці
таким органом має бути Мінсоцполітики, але в його сьогоднішньому стані, коли функція управління і регулювання
праці зводиться виключно к питанням оплати праці і затвердженню апріорі
морально застарілих кваліфікаційних характеристик, - це не варіант. Необхідно
повертати функції управління працею і в назву міністерства, і в його
функціонал. Або формувати новий орган і залишити Мінсоц як він є сьогодні.
По-четверте, важливим є результат навчання. Зрозуміло, що диплом як
офіційне засвідчення закінчення навчального закладу не є сьогодні документом,
який становить конкурентну перевагу працівника в очах роботодавця. Принаймні в
більшості випадків. Необхідно формувати систему документів, які засвідчують
професійну кваліфікацію особи, що він/вона можуть робити на конкретному
робочому місці. Такі документи мали б видаватися в результаті функціонування
системи підтвердження результатів неформального навчання за робітничими
професіями, але, як говорилося вище, вона сьогодні не працює належним чином.
По-п’яте, все вищезазначене необхідно фінансувати. Час
добровільних ініціатив бізнесу, які він віддавав державі і суспільству (розроблення професійних стандартів,
оцінювання компетенцій, участь в осучасненні освітніх стандартів та інш.)
неминуче закінчується. Часи сьогодні такі, що необхідно ефективно витрачати
кожну копійку щоб залишатися більш-менш конкурентоздатним. І як раз в цьому
плані людський капітал набуває ще більшої ваги, оскільки додана технологія не
замінить мотивованих і відданих справі працівників. Тому якщо ми всі хочемо,
щоб у 2030р. Україна була не просто «територією», а «Державою з розвинутою
економікою», все вищезазначене необхідно фінансувати з державного бюджету,
даючи сигнал міжнародним організаціям, національному і міжнародному бізнесу, що
ми вважаємо розвиток трудового потенціалу Національним пріоритетом і готові
відшуковувати всі внутрішні і зовнішні можливості для його розвитку.