Чи врятують іноземні працівники ринок праці України?

Родіон Колишко, радник Конфедерації роботодавців України

21 липня 2026 року за ініціативи Комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів відбулись комітетські слухання на тему: «Ринок зайнятості України під тиском: залучення іноземної робочої сили, захист українських працівників та контроль держави за міграційними процесами».

Експерти від органів влади, громадських організацій та наукових установ, соціальних партнерів висловлювали різні позиції щодо позитивів та негативів залучення іноземної робочої сили, доволі часто протилежні. За результатами проведених слухань можна сформулювати декілька проблемних питань, на які необхідно продовжувати шукати відповіді:

1. Скільки і яких потрібно працівників для повоєнного розвитку економіки? Ніхто з запрошених учасників комітетських слухань чітко не висловився щодо того скільки, яких і в які сфери вітчизняної економіки потрібно працівників, при цьому це стосується як вітчизняних, так й іноземних трудових ресурсів. Крім загальних гасел про необхідність залучати жінок, ВПО, осіб з інвалідністю і ветеранів конкретних пропозицій як саме залучати названі категорії громадян України висловлено не було. Аналогічна ситуація і з трудовими іммігрантами, яка нагадує замкнене коло: ми не знаємо які сфери економіки будуть розвиватися – не знаємо як залучити громадян України і скільки їх можна залучити – ми не знаємо яку кількість і яких кваліфікацій треба залучити трудових іммігрантів.

2. Кого залучати – працівників з відносно низькою кваліфікацією і невисокими очікуваннями щодо заробітної плати, чи висококваліфікованих іноземних працівників? Пов’язане з попереднім питання, коріння якого знаходяться у невизначеності пріоритетів повоєнного розвитку. Проте яка б відповідь на це питання не була знайдена, слід враховувати, що практично всі країни, як впроваджували активну імміграційну політику, в першу чергу вирішували питання масового працевлаштування і заповнення прогалин на ринку праці. І в цьому контексті питання про дефіцит тисяч прибиральників у великих містах, будівельників і працівників сфери сільського господарства можуть перемогти над необхідністю залучити декілька сотень спеціалістів з робототехніки, яких і сьогодні мало що заважає залучити (крім війни в країні, звичайно).

3. Чи є в країні міграційна політика? Так, є, але вона прийнята у 2017 році і формально завершилася у 2025 році. Тобто зараз документ чинний, і враховує реалії в країні станом на січень 2024 року (останні зміни в Стратегії), проте цей документ точно не враховує необхідність повоєнного розвитку й актуальні внутрішні й зовнішні міграційні процеси, наявні як в українському суспільстві, так і в країнах переважно Європейського Союзу, де знайшли прихисток мільйони наших співвітчизників.

4. Наскільки бюрократично просто запросити іноземного працівника в Україну? Зовсім не просто, і це, мабуть, єдине, в чому були згодні учасники слухань, які коментували це питання. Крім вартості (звучали цифри у 150 000 грн) платежів за всі процедури, пов’язані із залученням іноземних працівників, учасники слухань наголошували на надзвичайній складності бюрократичних процедур, що частково обумовлюється розпорошенням управління різними процесами працевлаштування іноземних працівників серед більш ніж восьми державних органів і установ. Мінекономіки працює над єдиним цифровим вікном, яке має вирішувати питання і давати поради в першу чергу іноземним працівникам, проте до його навіть тестового запуску ще далеко. Не останнє місце у цьому питанні посідає безпека, про яку дбають відповідні органи державної влади (нагадаємо, що наразі понад 80 країн знаходяться у т.зв. Переліку країн міграційного ризику, серед яких є країни, громадяни яких можуть виступати трудовим іммігрантами).

5. Мабуть, одним з основних питань під час слухань було як і наскільки слід захищати національний сегмент трудових ресурсів на ринку праці? Останнім часом лише ледачі не говорять про залучення жінок/ВПО/осіб з інвалідністю/ветеранів та ветеранок на ринок праці. Називаються «успішні» проєкти із підготовки та працевлаштування жінок-дальнобійниць і трактористок. Рідше звучать заїжджені приклади із «успішного» працевлаштування осіб з інвалідністю і практично не відомі широкій громадськості успішні кейси з працевлаштування ветеранів ( в першу чергу через їх відносно невелику кількість на ринку праці).

Втім слід визнати, що сьогодні в Україні реально працюючих механізмів роботи з цими категоріями громадян України, які все ще знаходяться в Україні і теоретично можуть бути залучені на ринок праці, майже немає. Не йдуть жінки працювати на умовно «чоловічі» професії, а якщо йдуть, то стикаються з масою супутніх проблем починаючи з організації робочого часу й відпочинку і закінчуючи особистою безпекою.

Не працює працевлаштування осіб з інвалідністю оскільки самі особи з інвалідністю в своїй масі не звикли до ідеї працевлаштування, а роботодавці переважно не знають як поводитися з такими працівниками і де їх шукати.

Особливості працевлаштування ВПО також втрачають свій сенс на 5-му році повномасштабної війни – люди або вже інтегрувались у місцевий контекст, або ні, і в цьому випадку їх працевлаштування точно не стає на першому місці.

Робота з працевлаштування ветеранів теж має свої особливості й найбільш успішними кейсами є їхнє працевлаштування на ті робочі місця, з яких вони мобілізувалися до лав Збройних Сил України, хоча і там не все так гладко спрацьовує.

От і виходить, що розуміння внутрішніх трудових ресурсів, їх кількісних та якісних параметрів, знання особливостей роботи з ними в контексті залучення на ринок праці в Україні знаходиться на рівні 2010 року, коли було прийнято Указ Президента України «Про Основні напрями розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2010 року.» Так, так. за часів Кучми...

Так може перед тим, як розробляти плани по залученню трудових іммігрантів доцільно було б вивчити наявні вітчизняні можливості? Так, в цьому контексті і анонсований перепис населення, і аналіз стану домогосподарств, який нещодавно було відновлено Держстатом, є необхідними елементами, які мають виступити базою для комплексного аналізу трудового потенціалу України у повоєнний період, який має базуватися на пріоритетах економічного розвитку, реальному аналізі можливостей національної системи освіти і можливих демографічних процесах.